Вірші українців Тетяни та Сергія Дзюби перекладені мовою хінді. А Сергій Дзюба вже переклав українською вірші відомих поетів із Бангладеш і Таджикистану.
Хінді (гінді) – одна з найпоширеніших мов у світі, адже нею постійно спілкуються 245 мільйонів людей! Хінді посідає за популярністю нині п’яте місце – після арабської, китайської, іспанської та англійської мов. Тепер це – державна мова Індії. Отже, вірші Сергія і Тетяни перекладені 77 мовами.
Тож приємно, що цією мовою перекладено вірші відомих українських поетів Тетяни та Сергія Дзюби. Переклад здійснила Мадхубан Чакрабарті (Madhuban Chakrabarty) з Індії – це популярна телеведуча, декламатор віршів і перекладач мовою хінді.
Про себе шановна пані Мадхубан розповіла так:
«Із самого дитинства чарівна поезія стала для мене місцем кохання. Поверталася зі школи о другій половині дня та сідала читати збірки віршів. Завжди раділа книжкам, котрі виходили за рамки шкільного підручника. Читала й часописи, які наша родина передплачувала. Адже мої батьки теж дуже любили читали книги: вірші, оповідання, романи, і все це стало мені в нагоді у дорослому віці.
Я вступила до університету – вивчала образотворче мистецтво. Потім почала вивчати музику, в першу чергу – класичну (магістерську дисертацію захистила саме з класичної музики). А далі я поїхала на Крайній Південь, до Хайдарабаду, де п’ять років працювала репортером новин на популярному телеканалі. Повернулася до Калькутти та занурилася у вивчення класичної музики.
Завдяки знанню бенгальської мови, вступила до компанії «Соні» – трудилася там програмістом. А згодом почала працювати ведучою новин на популярному телеканалі «Калькутта ТВ» у програмах «Доброго ранку» і «Небо». Тепер отримала цікаве запрошення на популярну телепередачу – отак і мандрую…
Мрію про щось нове. Відчуваю зараз велике бажання та натхнення! А гарну поезію люблю й досі, тож із задоволенням декламую улюблені вірші. Отже, я залюбки переклала мовою хінді прекрасні віршів народних поетів України Сергія і Тетяни Дзюби».
Також посприяли перекладу поети Резауддін Сталін (Бангладеш) та Абдукаххор Косім (Таджикистан), вірші яких Сергій Дзюба пречудово переклав українською.
Пропонуємо вашій увазі вірші Сергія і Тетяни Дзюби мовою хінді:
А ось – ці вірші у такому ж порядку рідною українською:
Сергій Дзюба
* * *
На сріблястій долоні вічності
маленька дівчинка
розчісує коси
місячним гребінцем
і в примхливому люстерку
не бачить свого обличчя:
Там її погляд
і зморшки
незнайомої
Жінки.
* * *
На острові,
далекому, мов сльози Єви,
стиснутому обіймами
сліпучо-білих скель
так, що можна спіймати
горизонт, якщо він не втікає у море,
знайшла прихисток
музика –
щоб народити
Чоловіка
і Жінку.
* * *
Живіть довго,
пишіть мало
і не звинувачуйте Небо
у гріхах.
* * *
Заплакана красуня:
вії
намистинками сліз
прихилили
веселку.
* * *
Люди,
будь ласка, тихіше –
не чути моря.
* * *
В кутку гітара,
старенька-старенька,
як дитина,
стоїть важко.
Тетяна Дзюба
* * *
День відступив вокзальним гармидером –
І тіні стали довгими, як колії,
Що ведуть у тупик ночі.
Їх перетинають жінки,
Здрібнілі анни кареніни,
Котрим вибавлення від проблем
Гарантоване лише до ранку.
* * *
І буде тиша кольору надії,
І буде спокій кольору щастя,
І впаде яблуко, розлетівшись надвоє,
Його половинки з’їдять щасливі закохані,
І не помітять за гіллям заплаканої Єви,
Яка прокляла свій давній авітаміноз.
* * *
Час просочується сіллю,
Як пісок із найдавнішого годинника,
Пече, випікає, ятрить.
А потім даленіє, розчиняється, –
І стає морем,
У якому добре гойдатися
На хвилях спогадів.
Шкода тільки – недовго,
Бо люди мешкають на суходолі,
Де море – сіль...
* * *
Королівни завше діставались дурням, –
переконує народна
мудрість.
* * *
Дзвоню по телефонах,
Номери яких знаю напам’ять,
У час, коли ніхто не підніме трубки.
Тоді тільки можна у них почути те,
Що хочеш почути так давно.
Резауддін Сталін (Бангладеш) «Чекаю воскресіння, як Ісус, у цьому світі, де недолюбив!»
Відомий поет Резауддін Сталін народився 22 листопада 1962 року в Джесорі, Бангладеш. Він отримав ступені бакалавра економіки та магістра політичних наук в університеті Даккі, працював 35 років в інституті Назрул, був заступником директора. Популярний телеведучий та знана особистість у Бангладеш. Вірші створює мовою хінді. Його поезії перекладені багатьма мовами. Автор більше ста книжок. Засновник та керівник Центру мистецтв. Головний редактор літературної організації «Magic Lonthon».
Його відзначено багатьма нагородами, зокрема преміями Дарджилінга Натто Чохро (Індія); Bangla Academy, Модхушудхана Датта та Шобхо Шачі (Західна Бенгалія); преміями «Торонго» та Клубу письменників Каліфорнії (США), Асоціації журналістів Великобританії; Міжнародною літературною премією миру (Німеччина – США).
За популяризацію української літератури в Бангладеш нагороджений тепер Почесним дипломом Міжнародної літературно-мистецької Академії України (більше інформації у Вікіпедії).
Дуель через палець
Дівчина Ліза порізала пальчик –
Вітер зелений усім розповів, –
Цей уже зранку набачився див:
Вітру не боляче – мабуть, не плаче…
Може, не заздрить звабливій красі,
Здатній найважчу зрушити брилу?
Лезо підступно скривдило милу –
Раптом сахнулося в ніжній руці.
В нашому світі – немало гризот:
Чавить людей – і яке кому діло?..
Тільки дізнався й мені заболіло –
Враз розпанахало душу, мов чорт!
Крапелька крові на пальці – як мак,
Чиста сльозинка на личку привітнім…
Байдуже лезу і холодно світу –
Знуджений, прагне дорослих розваг:
З потом і кров’ю сумних вояків,
Небом, що зраджено ходить за нами…
Котяться миті – важкі, мов цунамі,
Снігом, що знов за богів червонів.
Вбивство ніколи не стане малим:
Душі на милицях – снами у гості…
Я протестую. І хтось в високості
Раптом відчує, пізнає мій гнів!
Пальчик дівочий – тоненький такий,
Та граціозний, як прима балету…
Лезо хизується, тільки вендета
Кличе рішуче мене на двобій.
Тож не зупинять пітьма та вогонь:
Як не маскується ворог під друга,
Він не сховається, марні потуги, –
Я на дуель викликаю його!
Стіна та порожнеча
Кружляють дні та ночі навкруги,
А я все не відходжу від стіни, –
Химерні тріщини, неначе береги,
Нагадують про доленьку мені.
Перед очима в борознах – віки,
Котрих стає все більше, як і снів;
Мчать коні, вже без вершників, баскі,
Дзвенять мечі, скривавлено ясні.
Тінь імператора чи чорного раба …
І мстивий реп’яшок у спориші:
«Поете боягузливий, ганьба, –
Якась стіна припала до душі!
Мій череп – навіть мармуру міцніш,
А ти – давно порожній, ніби дзбан», –
Застряг в мізках, неначе кволий вірш…
Мовчить стіна прокляттям давніх ран.
Лиш кроманьйонця згорблена хода,
І мумія – незаймана до нас…
Завмер папірус підло, як удав, –
Мов кролика, гіпнотизує час.
Мойсея кроки глухнуть вдалині,
Я власноруч несу Ісуса Хрест…
Як страшно помирати уві сні,
Як солодко дізнатися – воскрес!
І знову головою – до стіни,
До тріщини – немов до вівтаря…
Лиш небо повертається з війни,
І молиться над вишнями зоря.
Плач, Юдо, ненаписаним рядком;
Стіну, як Макбет, обіймай умить…
Припни журбу галерним ланцюгом, –
Від себе порожнеча захистить?!
Остання сцена
Враз завітав до брата Біль – з родиною:
Приїхав з діточками та дружиною.
Далекою ця подорож була –
Аж десять миль до нашого села…
Біль – Миру наймолодший брат,
Тож тільки й мріяв мати у стократ, –
Отримати жадав (не дивина!)
Свою від Миру часточку майна.
Вечеряв Біль, всміхався залюбки,
Їв сочевицю, рис – на всі смаки…
Садиби Миру братик не хотів,
Як і отих вгодованих бичків.
Дружині б наступати на граблі –
Заволодіти клаптиком землі,
Що Болеві належав, отже – їй,
Тому оце й нагрянули мерщій.
Бо безземельні досі, у боргах…
А Мир живе, неначе падишах,
І Доля йому стелить (адже Мир!)
Розкішно дивовижні килими.
Мир на світанку – все-таки до справ:
Землі дещицю їм лиш обіцяв,
Вручив бичка і глечика допіру, –
Хай неохоче, а заради миру.
Бичок – старенький, глек – ледь не тече,
І висне знов обіцянка плащем…
І схрещуються погляди рідні –
Осудливі, стривожені, сумні.
Розстануться, як в морі кораблі:
Війни не буде, миру і землі…
І назавжди – це зрозуміло всім –
Зачинений для брата отчий дім.
Клубок у горлі – зашморгом, сльоза
Вмить по щоці ковзнула в небеса…
Брати прощались – мирно, на віки,
А душі тіні кидали важкі.
Я – поле…
Як хочеться шляхетності мені,
І чистоти незайманих снігів!
А в світі – журно, хмари навісні –
Так лиховісно, атомно. І див
Мільйони літ, здається, не було,
Красі вже не скоряються і сни…
Тож не рятують гусаки село,
Як Рим колись – від глуму дикунів.
Тут квітку часу розпинає біль,
Кінь «Герніки» – прокляттям Пікассо;
А небезпека – гримом звідусіль,
Байдужість душить мороком ласо.
Снують пекельні звірі у хатах…
Кого Матісс врятує чи Роден?
І паморочить безнадії шлях:
Зустрінемо бодай вчорашній день?!
Постанемо у вирі суєти
Та люті божевільної юрби?
На Гімалаїв пік душа злетить,
Чи кине виклик полум’ю ганьби?!
Я – поле, ви відкрийте лиш мене,
Вуста зволожить клятва осяйна…
Майбутнього недоля не верне,
Позаду – тільки пам’яті стіна.
Зачитана пустеля – до дірок,
В’язниця мозку, серця, почуттів…
Хто визволить – красуня, всесвіт, Бог?
Посвятить в чари, як завжди хотів?
Квітучим садом, бджілкою молюсь
За всіх, хто прагне не пітьми, а див.
Чекаю воскресіння, як Ісус,
У цьому світі, де недолюбив!
Самотній моряк
Холоне серце: місяцем – у рів,
Ця подорож – задовга, наче ніч…
Стою, мов скеля, серед протиріч
І з острахом шукаю берегів.
Спинився час, немов старенький пес,
Що стільки натерпівся від людей…
Моряк самотній – як маяк удень,
В безмежжі, що закінчується десь.
Незаймано втікає горизонт,
Байдужий до розпачливих думок…
Хворіє тиша, світиться, як Бог,
Та що їй до усіх моїх гризот?
До пошуків жаданого тепла
У затишку ласкавих, ніжних рук…
Воскресне сонце, прийде, ніби друг,
Погомонить, розсіє сіру млу.
І оживу, злечу, неначе птах,
Над чорним плесом сумнівів, невдач!
Акулам не дістануся на харч,
Що, мов кати, зринають на очах.
І віроломна втома омине,
Не заскородить серце крадькома;
Не перетворить на пустий туман
Спокійного, бездушного мене.
Який солодкий берега міраж,
Рукою дотягнуся, допливу…
Але, коли відчую наяву, –
Подякую човнові (вірний страж!),
Тій, що чекала тисячі ночей,
Тому, хто долю досі не згасив…
Я помолюсь, пробачу ворогів,
І – знову в море, наче Одіссей!
Українською мовою переклали Сергій Дзюба та Михайло Блехман
Абдукаххор Косім (Таджикистан) «Гірська ріка – це течія поета…»
Поет Косімов Абдукахор Сатторович (псевдонім – Абдукаххор Косім) народився 27 січня 1965 року в Таджикистані, у радгоспі-технікумі імені Куйбишева Вахшского району. Освіта – вища педагогічна. Служив в армії.
Відомий поет, автор пісень, перекладач, журналіст. Відмінник освіти та науки Таджикистану. Відмінник культури Республіки Таджикистан. Автор 12 книг і більше ста пісень таджицькою та російською мовами.
Представлений в Антології сучасних євразійських письменників (2019—2020), антологіях: «Поетичні Голоси світу – 2020» (Мексика); «Спогад» ХХХ Міжнародного поетичного фестивалю «Меделін» (Колумбія); «Світ Гогьоші» (Японія); Всесвітній поетичній антології (Непал); та в понад 20-ти поетичних збірниках віршів у різних державах.
Учасник Євразійського літературного фестивалю «Ліффт» (він срібний призер – Азербайджан, Баку, 2019); Міжнародного фестивалю поезії Меделін (Колумбія, 2020); «Writers Festival International Cape Comorin Club-India» (Індія); переможець Першого Всесвітнього конкурсу поезії супутникового телебачення (Гран-прі – Китай, м. Пекін, 2020); переможець Міжнародного літературно-мистецького конкурсу імені де Рішельє («Діамантовий Дюк» – Україна, м. Одеса та Німеччина, м. Франкфурт). Його нагороджено медаллю Сергія Єсеніна (2020), орденом Махатми (2020), Міжнародною літературною премією миру (Німеччина, США, 2021), Міжнародною літературною премією імені Мацуо Басьо (Японія, США, Німеччина, 2021).
Відзначений Почесним дипломом Міжнародної літературно-мистецької Академії України, яка об’єднує відомих письменників, перекладачів, учених, журналістів, митців та громадських діячів із 60 держав, – за власний творчий доробок і популяризацію української літератури.
Вірші Косіма перекладені багатьма мовами: українською, англійською, іспанською, китайською, хінді, французькою, німецькою, португальською, сербською, португальською, турецькою, азербайджанською, перською тощо.
Головний редактор газети «Хідоят» Народно-демократичної партії Таджикистану. Співголова літературної ради Асамблеї народів Євразії, член Академії Російської літератури.
Газель
В бажанні лик побачить Твій, я деревом дивлюсь і сохну.
В обіймах неймовірних мрій, чеканні див, – дивлюсь і сохну.
Хоч сутність Бога – плин надій: безмежний, вічний, неземний…
Як віти гладять вітровій, отак і я – дивлюсь і сохну.
З коріння висохлого, знай, ще буде паростків врожай, –
Ясних, квітучих днів розмай, – а поки я дивлюсь і сохну.
Терплячість ця п’янить мене, бо щастя – небо осяйне!
Гілля до сонця гомонить, танцює! Я – дивлюсь і сохну.
Водограй
Крізь пальці сплинув водограй, як коси милої водночас.
Неначе показала рай – водою облила водночас.
Тріпнула косами – і край: розбилось серце, мов кришталь,
І тут же – миттю воскресай, бо нею скроплений водночас!
Чарівно зникла, та душа – у пошуках того вірша,
І світла сонячний розмай однак залишився водночас.
Та невловимий горизонт забрав дещицю цих щедрот,
І чашу, сповнену прощань, ударив скелями водночас.
Схвильований, як водограй, шукаю скрізь, немов Грааль, –
Прекрасно поманила в гай, та знов пішов ні з чим водночас.
Зелена країна спогадів
Країна дивних спогадів – зелена,
І скрізь життя: фрагменти, мов кіно, –
Трагікомедія, поема? Сцена:
Мого кохання сад – плекав давно!
Зі смутку – темний ліс, густий, мов хащі…
Жеребчик на поляні чарівний –
Дитинство бачиш, наче рай пропащий;
Ти на краю, над прірвою, постій.
Спинись, замри… І час притлумить рани,
Хай вовком виють сумніви невдач;
Лиш про матусю спогади жадані
Приносять в душу світла помаранч.
На горизонті враз заходить сонце,
І оживають тіні давніх п’єс, –
Таких химерних спогадів віконце
Рятує серце зболене твоє.
Я – гірська ріка
Гірська ріка – це течія поета:
Б’юсь об каміння, лину за межу…
Та все ж долаю всі падіння-злети,
Бо долею своєю дорожу.
Хоч іноді міняють русла люди,
Щоб зрошувати і поля, й сади, –
Жаданий поклик долі не забуду,
Як оберіг, що виручить з біди.
Течу у жилах і дерев, і квітів, –
В усьому, що довкола гомонить…
Живу для вас: як річка, хмарка, вітер, –
Душею не спиняюсь ні на мить!
Вальс закоханих
Романс
Кохання вальс танцюєм під дощем,
Вдивляємося пристрасно у очі;
Кружляємо в обіймах з вітерцем,
Сховавшись під густим покровом ночі.
Прошу я нічку лагідну: «Не йди,
Дай час насолодитись почуттями…»
Ми всесвітом мандруєм, молоді,
І ніби Бог кружляє поруч з нами.
О, як жаданий кожен доторк, крок,
Неначе мить чи вічність ми знайомі!
Отак би довго танцювати вдвох,
Мов дві зорі, – натхненно, невагомо.
Веду у вальсі, ніби під вінець,
І очі ночі моляться нам знову…
Свята, прекрасна музика сердець,
Що під дощем з’єдналися в любові!
Абдукаххор Косім
Українською переклав Сергій Дзюба
